Краєм світу, уночі,
при Господній при свічі
хтось бреде собі самотньо
із янголом на плечі.

Йде в ніде, в невороття,
йде лелійно, як дитя,
і жене його у спину
сірий маятник життя, —

щоб не вештав уночі
при Господній при свічі,
щоб по світі не тинявся
із янголом на плечі.

Віє вітер вировий,
виє Ірод моровий,
маятник все дужче бухка,
стогне янгол ледь живий…

А він йде і йде, хоча
вже й не дихає свіча,
лиш вуста дрижать гарячі:
янголе, не впадь з плеча.

[30-31 січня 1992]

Трохи гуцульської джази-мантелязи

о низеньке старе піддашшя
з шурхотливими маракасами осиних гнізд
у яких здавна дзумкотіла
маленька гуцульська джаза-мантеляза

о повне горище
старої напівоблущеної кукурудзи
серед якої виднівся чорний череватий ящик
з розбитими клавішами

коти
ганяючись за мишами
іноді виконували на ньому
неймовірно віртуозні
композиції

ТАВРІЯ

У Таврії крислаті лаври
й перлини перські в мідних стернах,
У Таврії таврянки й таври
заводять сонну кров в тавернах.

Напохваті отруйні стріли,
гаки — наорлені орлами.
Блакитні очі у царівен
і золоті ґердани.

Тепер у ті таверни тільки
орли тавричеські літають
й опісля щирої гутірки
орельське пиво кружеляють…

[7 травня 1991]

УКРАЇНСЬКИЙ ПІВДЕНЬ

Тут іще не вивітрився дух
кіммерійських срібел і куниць,
ще тягучий спокій не ущух
в цих струнких, величних молодиць.

Хіть землі невтолена й крута
в них струмує з дикістю ріки.
Глянь — хоробрих воїнів полки
дозрівають в їхніх животах.

Я вже знаю, що це за земля,
я вже знаю, що тут був за лад:

в цих жінках ще й досі промовля
ніжно-навісний матріархат.

[6-8 лютого 1991]

КУБАНЩИНА

Дух — скомороха поборов:
летить наохляп з пісні кляпом,
гуде свавільно-вільна кров,
ледь захаращена кацапом.

Від лаврських бань — до рускіх бань
ця кров не рідшала й не гусла.
Човенці чалять на Кубань
дух прямувати в рідні русла.

Бо саме час, бо днина пізня,
бо український шлях
потах…
Кордони наші вкаже пісня
і черепи в очеретах.

[16 березня 1991]

ЛУБОК

Десь на звалищі, між будяками,
на вугіллі, що мокне роками,
янголів два:

один одному крила воскує,
один одного в очі цілує, —
дожидають Різдва.

Поруч з ними дитятко гоже,
і ніхто розпізнати не може:

хто кого береже? —

чи дитятко цих янголів, а чи
білокрилі — дитятко, що скаче —
в небо важиться вже.

На цій чорній землі — що робити
білим янголам? — вугіль дробити
чи ридати в блакить?

Кожен янгол волить цю ж хвилину
в сад небесний віднести дитину,
але Бог не велить…

Десь, де скидано голі ялинки,
де брудні помаранчів шкуринки,
на померзлій траві

двоє янголів, з ними — дитятко,
в кулачкові затисло колядку, —
вже й по Різдві.

[23-24 червня 1992]

ТРАДИЦІЙНИЙ ПОРТРЕТ ПОЕТА

Дуже делікатне створіння
поет:
плаче
за кожною своєю сльозою.
Ось він всівся під опудалом —
спокоєм насолоджується.
Надлетіли три горобці,
перервали крильцями думку,
сплетену ним,
і, звичайно,
як і належить сміливим горобцям,
ще й послід впустили
(видимість
хоч якихось ґудзиків на плащі).
Думає собі поет:
— А чого цей добродій,
що з мискою на голові стирчить наді мною,
не прожене тих негідників?
Аж ось воно що! —
примружує око
і потрясає пальцем поет,—
добродій не має в що взутися.
А земля вже зимна...—
І з найзаклопотанішим виразом
він розшнуровує
свої черевики.

САД РІЗДВЯНИЙ

Хтось із дитям удвох
бродить різдвяним садком.
Каже дитятко: «я — Бог»,
трусить сніжком.

Кутає благодать
їх в найтихішім з садів,
пір'ям холодним риплять
білі гусятка слідів.

Старший — услід ступа,
став посеред зими,
малому в подушку черпа
неба із янголами.

Знає: прийдуть королі,
знає: клякнуть умлівіч,
знає: гусятка малі
попідростають за ніч.

[листопад — 27 грудня 1992]

ЖИТІЄ ЧАСНИКА

Похитується в грядці, як султан
в осінній час увінчаний чалмою, —
міністр-індус, вчарований собою,
бо має гарні зуби й гарний стан.

Та ця його міністрість — то омана:
насправді ж він запеклий чорнороб,
його помпи із вечора до рана
сопуть як прокляті, і не дурний сироп

вони помпують із земних цистерен,
не білизну й не чорноту, як терен, —
часник втягає в себе лють земну:

людський посол, він жертвує собою,
щоби земля родила нам з тобою
по картоплині і по кавуну.

[27-28 червня 1990]

ВЕЧІРНЯ (ГУСЯЧА) БУКОЛІКА

стиха

темінь

снує

усе глибшу і глибшу
докопує вечір криницю

ось і гуси
вертають
з левади:

їхня крізь вечір вервечка
мов білий
тунель

мовби гуси

то вузлики з білою крейдою днів —

божі бутлі на біле

із левади ідуть
наслухають в собі
бубнявіння
іію кругліє й росте
покалатує з боку на бік
хилитає гусьми

придивись:

біле в білому зріє
і яріють жовтки —
сонця тиха розсада

ще тихіше
під ранок
снуються тумани:

розсипається з вузликів крейда —
розвіваються гуси навкруг
і зливаються з обрієм

тануть

підіймається сонце
з левади

де-не-де

лиш шкарлупи яєць

у траві

[11 січня — 6 лютого 1994]

Пританцьовування на одній нозі

Oto jest spowiedz krety-yy-na...
К.- І. Галчинський

Ой розкажи-но, Яри, и, и, но
(це ніби сповідь моя), -
яка полюбе дівчи, и, и, на
такого кретина як я?

Яка полюбе Іва, а, а, на? -
на тім"ї душе, е, вна
ра-а-а-на;
в руці - маю ружу,
язик - за оружжа,
а в серці
якась
коляда.

Буколіка з євшаном

З гір - з гостини - вертають вони,
і лошиці несуть молодиць:
у жінок під серцями сини,
і лошата - в лошиць.

Будуть знову коні й мужі
однакові бачити сни,
будуть гризти ночей коржі
й нюхати євшани.

Будуть гнати скажено овець,
вірних травити псів,
що каганчиками язиків
світять шлях
навпростець.

Западуться сімсот стежин,
ззайчатіють вовки,
як летітимуть до дружин
коні і пастухи.

У хатках, що присипав сніг,
у стаєньках -
стократ
цілуватимуть риси свої
у синів і лошат.

З нічних молитов

Господи, літа стебельце
всели до самітніх душ,
дай кожному звити кубельце,
і не поруш.

Хай кожен в цім світі спасеться,
хай світить з-за темних круч
довкола кожного серця
віри твоєї обруч.

Далеке літо

Так пусто літо відійшло -
вже й не дотягнешся рукою,
бо, мов туман, тоненько
скло
між літом стало
і між мною;

і хай воно пересікло
обох нас; все ж дало в озброю
принаймні стільки супокою,
щоб хоч не битися в те скло.

Ніч. Осінь.

...бо все мине, як сад, що на очах пошерх:
нам буде тільки ніч; ніч, як псалтир - постійна;
а те, що звали "сад" - лиш, як луна, по стінах
осяде сумно й не
прошурхотить уже;

а те, що саду суть - те, що не знає меж -
воно зимує там, де наше осягання,
а де були плоди - лиш отворів волання:
крізь них князі садів відлинуть, певно, теж.